Перестаньте веселитися у цей день: як пропаганда перетворила трагедію на свято

Щороку, перед 9 травня згадую свого діда-фронтовика. Він ніколи не святкував, мало що розповідав. Бувало, вип'є чарчину, каже: "це не празднік, це горе". Згодом, інколи починав щось розповідать, аж потім наче, паморочиться у нього. Сльози течуть, руки трясуться, очі якісь чужі робились, дикі.

77

Каже: «чекай, іншого разу докажу, піду полежу». От і думаю, що ж це було, чому ваш рябий Сталін після 1945-го скасував святкування перемоги? А тепер знаю напевно.

«Свято» з найжахливішої трагедії людства

Він добре пам’ятав і страшне літо 1941-го, коли його «краснознамьонная і лєгєндарная» розбіглася й практично повністю здалася в полон німцям, й літо 1942-го, коли німці вийшли до Волги.

Ця руда вусата с*ка знала, що завалила трупами поля битв так, що у німців навіть були санаторії, де лікувалися від неврозів кулеметники. Тому що нормальна людина, навіть солдат не може не зійти з розуму, коли на тебе хвиля за хвилею йдуть тисячі людей, а ти їх повинен вбивати, бо війна. Ось так воювали великі російські полководці.

Ряба с*ка знала, що справжні фронтовики не пробачать йому цього і коли-небудь завалять. Вони ж, ті, хто воював, після війни ніколи не розповідали, що бачили. Тому що це було страшно навіть згадувати. І вони нічого не боялися. Їх потім всіх, покалічених, без ніг і без рук, на дощечках з підшипниками, прибрали з вулиць, заслали в «санаторії», на кшталт концтабору на Валаамі.

Аж потім, за Брежнєва, який там десь під’їдавсь на кухні полку або фронту, з 9 травня зробили «празднік со слєзамі на глазах». З найбільшої та найжахливішої трагедії людства пропагандони зробили «свято». І чим далі, тим воно істеричніше, голосніше, веселіше.

А молоді хлопці, які загинули в 1941 – 1942 роках так і лежать просто у землі, непоховані, забуті, – люди, які нікому не потрібні. Щоб зараз пропагандони робили на їх кістках собі гешефти із «забутими полками», колорадськими стрічками та кірзовою кашею з польової кухні. Ну ви зрозуміли. А ті, хто не зрозумів – всілякі бакси мужанські, нах*й пішли!

9 травня – це не свято, а горе

Думайте про це 9 травня. Думайте про пацанів, яких кинули на німецькі кулемети, під танки. 9 травня – то не свято, це горе, коли плачуть навіть дерева.

Перестаньте веселитися в цей день. Просто тихо посидіть, згадайте 18-річний вбитих хлопчиків, пом’яніть, випийте чарку. Це не перемога, це біда. Згадайте тих пацанів, яких посилали на вірну смерть, яких німці розстрілювали в упор цілими ротами. А за їх спинами стояли заградзагони НКВС. Зрозумійте, у країні вибили ціле покоління. Ну і якого х*я ви танцюєте?

А тим довбой*бам за порєбріком, хто голосно кричить: «Можем повторіть!» Це теж хочете повторити?

Автор фото: Анатолій Грахов. У 1966 році це фото отримало міжнародну премію в Амстердамі. На батьківщині цей знімок виставляти йому заборонили. Незручна правда.

Війна – це страждання, кров, смерть, замордовані життя… Завжди… Але це і подвиги, і пам’ять про них.

Вам также могут понравиться Еще от автора

Оставьте ответ

Ваш электронный адрес не будет опубликован.